Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 18

• Предыдущая
• 18/45
• Следующая

Тепер вони опинилися в катакомбах, видовбаних руками колоністів. Тут ледве можна було протиснутись. Ендрю якось знаходив у собі сили, щоб плазувати на череві попереду Прокопа. Та ось кам’яний лаз привів їх до печери, за всіма ознаками також видовбаної людьми. Це можна було зрозуміти навіть навпомацки. Монтер повним голосом сказав:

— Тут можна світити.

Запаливши ліхтарика, Прокіп допоміг товаришеві якомога зручніше вмоститися. Руки Прокопа були замащені кров’ю, що змішалася з потом. Важко навіть сказати, чия то була кров і чий піт — у Прокопа також з’явилося чимало подряпин.

Після короткого перепочинку вони зітхнули вільніше.

— Я навіть не здогадувався, що таке існує, — окресливши снопиком проміння стіни печери, сказав Прокіп.

— То й добре, що не здогадувався. Було б вельми кепсько, якби хтось догадався.

Монтер, почуваючи себе врятованим, виглядав значно бадьоріше, на його обличчі з’явилася посмішка. Чиїсь руки в печері видовбали кам’яного фотеля і кам’яне ложе. На ложі розтягнувся Ендрю, у фотелі напівлежав Прокіп. Ліхтарика він примостив на кам’яному карнизі над їхніми головами. Тут вони мали право розслабитись.

Прокіп дістав із валізки яблуко й два помаранчі, подав їх товаришеві.

— Їж.

Ендрю відтрутив його руку:

— Це ж ти Мотрі несеш. їй таки бракує вітамінів.

— Їж. Тобі волога потрібна. Для Мотрі вистачить. Ти давно її бачив?

Ендрю поворушив запаленими губами:

— Ну, тоді я візьму один помаранч. Решту сховай. Наші люди такого добра ніколи й не бачили. До речі, хай Мотря твоїми гостинцями не дуже хвалиться. Що можна безсмертним, те хробакам зась. А може, й ти вже дістав спецліжко?..

— Не верзи дурниць, — нахмурився Прокіп. — Я питаю: ти давно бачив Мотрю?

— Тиждень тому. Вона, мабуть, трохи нездужає. — І відразу ж Ендрю повернув розмову на інше. — То, кажеш, не догадувався?..

— І зараз не догадуюсь. Видовбати катакомби — не штука, але куди ж дівали каміння? Це ж не якась там абищиця. Цілі гори уламків!

Проколупавши дірочку в шкуринці, Ендрю висмоктував сік із помаранча.

— Твоя вода куди дівалася, коли ти виробляв із неї водень і кисень? — замість відповіді, не без лукавства запитав монтер.

— То ж вода. А це каміння.

— Яка різниця? Будь-яку речовину легко перетворити на газ. Аби енергія. Але ж ти знаєш, що на реакторах стоять не безсмертні.

— Гаразд, — погодився Прокіп. — Я це розумію. Та газ же так само треба кудись дівати. Не випускати ж його в колонію.

Ендрю розреготався, проте йому, видно, стало від цього боляче — увірвав регіт і здавленим голосом мовив:

— А космос навіщо?..

Прокіп з сумнівом похитав головою:

— То ви що — цілий завод спорудили?

Ендрю зненацька спохмурнів і відвернувся до стіни. Він мовчав так довго, що Прокіп не витримав:

— Може, я запитав щось зайве?

Монтер обернув голову до Прокопа й заговорив:

— Я тебе вимушено сюди привів. Але… Колись ти був нібито нашим. Ми вже хотіли було запросити тебе… — Ендрю знову осікся. — Хто тебе знає, чим ти сьогодні дихаєш.

Ці слова так боляче вразили Прокопа, що у нього на очах готові були виступити сльози.

— Ендрю, як ти міг таке подумати? Ти ж мене знаєш від бульбашок під носом. А ненька моя хіба не серед вас живе? А сестра?..

Ендрю потягнувся до його руки. Намацавши пальці, міцно їх стиснув у своїй масивній долоні.

— Пробач. Я не хотів тебе образити. Ти б, до речі, нам дуже пригодився. Та все ж якось боязно. Надто високо ти злетів. Кажуть, із Президентом запанібрата.

— До цього ще не дійшло, — засміявся Прокіп. — Але розкажи, за що тебе мучили костоломи?

Ще змалечку пам’ятав Прокіп: від Ендрю важко діждатися якоїсь розповіді.

— Гадаєш, я знаю?..

Вони довго мовчали. Прокіп боявся вимовити необачне слово, котре могло спрямувати розмову в небезпечне русло. Нарешті монтер заговорив:

— Можливо, Герд почав підозрювати, що я спілкуюся з Галактичною Вартою.

Знову запанувала мовчанка. І знову Прокіп утримався від запитань.

— Ти ж розумієш, що в мене є право виходу в космос, — продовжував Ендрю. — Без мене Президент мусив би осліпнути. Сьогодні, окрім мене, ніхто не знає розташування камер. А надходить час, коли має з’явитися Галактична Варта.

У Прокопа мимоволі вихопилось:

— Хто це? Звідки має з’явитися?..

— Вони всюди. У них є кораблі значно більші й потужніші, ніж наш астероїд. Тут, бачиш, яка справа… Час від часу Президент наказує зменшити населення колонії. Ніхто не знає, кому випаде перетворитися на космічну кригу. Взагалі, не всі усвідомлюють, що чекає приречених. Герд поширює казочку про якогось там супутника, куди переселяють відібраних комісією. Брехня!..

Ендрю замовк. Йому знову стало боляче.

— Як ти відчуваєш… Ребра цілі? — запитав стурбовано Прокіп.

— Та ніби цілі. Вони вирішили продовжити допит, коли я трохи оклигаю. Допитувались, чи до мене ніхто не наближався з отих кораблів… Розумієш, Прокопе… Ти ж, мабуть, звернув увагу, що в космічному довкіллі ніде немає трупів.

— Так, — збагнувши нарешті, чого шукала Гелена на поверхні астероїда, сказав Прокіп. — Але я взагалі про це не знав.

— Тобі можна позаздрити, — сумно посміхнувся Ендрю. — А Лі Чунь хіба нічого не розповідав? Він цього не може не знати.

— Нічого.

— Ну то знай, — продовжив Ендрю. — Це сини Галактичної Матері забирають трупи на свої кораблі. Вони їх повертають до життя. І до мене справді наближався… Корабель стояв на віддалі. Вони вміють вимикати президентську систему огляду… І ось я побачив, що до мене наближається хтось у скафандрі… То був один із наших. Його викинули років тридцять тому. Нас тоді ще не було на світі, але мені розповідали про нього. Він працював на термояді… Це неправда, що викидають лише генетично безвартісних. Не тільки. Цей був такий, що руками згинав залізного лома… Його викинули тому, що висловлював невдоволення. Родом із українців. Звати Максимом. Я від нього дещо дістав, але… Не все відразу, Прокопе. Гадаю, ми бачимося не востаннє.

Ендрю згодом задрімав, а замислений Прокіп непорушно сидів у кам’яному фотелі. Те, що він почув від Ендрю, доповнювало його уявлення про Галактичну Монаду і Всесвіт взагалі. Отже, Галактична Мати…

Але ж у мить, коли перед очима Прокопа постало обличчя Пантократора, воно було чоловічим. Чи, може, так йому здалося? Мабуть, безглуздо наділяти Галактичну Монаду ознаками людської статі. Вона чи Він, Мати чи Батько — для Галактичної Монади однаково. Це Чистий Розум у спілці з Чистим Духом. Це незрівнянна Могутність, Світова Любов, Невмируще Життя…

Пам’ять земного людства також несла неясні згадки про якісь небесні кораблі, Непізнані Літаючі Об’єкти (НЛО) — від часів єгипетських до часів атомних. Прокіп, працюючи в бібліотеці, не раз зустрічав їхні описи, залишені очевидцями. Зрештою, хіба може бути інакше? Адже ж Розум, який створив земне людство, має на меті виростити з нас вільних громадян Всесвіту. Суто земна історія — це лишень інкубаторний період. Жовтороте пташеня має здобути могутні крила й випурхнути з гнізда — сини Землі згодом перетворяться на синів Галактичної Матері. Це неминуче! Саме в цьому й полягає сенс людської появи на світ. Люди, досягнувши космічної зрілості, мають стати червонокрівцями Всесвіту. Ми просто пізніше від інших вилетіли з гнізда. Але ж хтось вилетить пізніше від нас…

Ендрю спав з годину, не більше. Прокинувшись, забідкався й почав вибачатися:

— Даруй, Прокопе. Тебе ждуть, а я тут розіспався… Я тобі дуже вдячний за допомогу. Допоможи мені ще в одній справі. Сподіваюсь, ти зумієш вийти звідси? Не заблукаєш?

— Не хвилюйся, не заблукаю.

— Ну тоді негайно відшукай Семена… Це вчитель, що навчає твою сестру… Розкажи про мою пригоду.

— І все?

— Все. Я, або він, або хтось інший… Ми тебе розшукаємо. Гаразд? Ти готовий нам допомогти?

Прокіп по-дружньому потиснув його руку.

— Можеш не сумніватися. Вір.

• Предыдущая
• 18/45
• Следующая