Збірка віршів - Костенко Ліна - Страница 5

• Предыдущая
• 5/18
• Следующая

Гуде вогонь – веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі…

А я чолом припала до вікна,

і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі – аби

знайти від тебе крихту порятунку.

Мої думки, як дикі голуби,

в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

І віднайшла – гірку печаль світань.

І п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немов би чорну книгу.

Якщо кохаєш – знайдеш без адрес

оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.

І спить в печі веселий сатана,

уткнувся жаром в лапи головешок.

І так до самих синіх зоряниць,

до світанкових поїздів ячання –

до безміру, як в темряві зіниці,

тривожно шириться чекання…

Псалом 1

Блажен той муж, воістину блажен,

котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні

не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,

і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, -

душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений,

то не біда - він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким,

стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди,

і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула

не зможе вік надборкати крила.

А хто від правди ступить

на півметра, -

душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети,

лиш без'язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам

ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, -

душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі,

дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться -

дорога ницих в землю западеться!

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина,–

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хту купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,

душею покликала очі…

– Ти, все одно, не візьмеш мене, –

Сказала вона неохоче.

– А може візьму?

– Ти собі затям, –

сказала вона суворо, –

за мене треба платити життям.

А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така?

Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

– Поезія – рідна сестра моя.

А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претенсій нема

до Долі – моєї обраниці.

Дощ полив, і день такий полив'яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив'яний,

блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях...

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

Вітер блискавку виструга,

хмара насуне з-за гір, –

перекидом,

колесом,

вистрибом

вибігали діти надвір.

Топтали бузковий верес,

трусили на голови хвощ.

Здіймали страшенний вереск,

ласкаво просили дощ:

"Іди, іди, дощику!

Зварю тобі борщику

в полив'яним горщику,

в полив'яним горщику!.."

З кошлатих кущів солов'ята зиркали,

як по землі і щедро і видавцем,

то зливи ходили, високі, як циркулі,

то мжичка мала метушилася видрібцем.

На клуні стовбичив промоклий бусол.

А ми по калюжах гасали босі,

бо казала мати й бабуся –

дуже добре дощ на волосся.

Гей, ідіть, благодатні зливи!

Випадайте, перлисті роси!

Хай нап'ються донесхочу ниви.

Хай дівчата помиють коси.

Будуть коси блискучі й духмяні,

задзвенять весілля і заручини.

Цілуватимуть хлопці кохані

перемиті дощем кучері…

Так невже ж під багряним сонцем –

благодатні брати океанські –

ці дощі,

отруєні стронцієм,

засвистять, як стріли поганські?!

Різні бувають естафети.

Міщани міщанам передать буфети,

Заяложені ложки, тупі ножі,

Глупоту свою і думки чужі.

Різні бувають естафети.

Воїни воїнам передать багнети.

Майстри майстрам – свої таємниці,

Царі царям – укази й темниці.

Різні бувають естафети.

Передать поетам поети

З душі у душу,

Із мови в мову

Свободу духу і правду слова,

Не промінявши на речі тлінні –

На славолюбство і на вигоду.

І не зронивши.

Бо звук падіння

Озветься болем в душі народу.

• Предыдущая
• 5/18
• Следующая