Берестечко - Костенко Ліна - Страница 19

• Предыдущая
• 19/25
• Следующая

щоб світ здригнувся і на всі віки

були преславні наші козаки —

як ті Ахілли і як ті Ґеракли.

На це у нас щось розуму забракло.

Бо поки ми тут про свободу мимрили,

то інші вже свободу й здобули.

А ми усе співаєм, як ми вимерли

або як нас в неволю продали.

І де той геній, до народу дбалий,

щоб розбудив наш умисел оспалий?!

І не нікчемним словом, що як нежить,

а як народу гідному належить!

КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".

В початку Слово, а не комарі.

Не як у нас — на Січ іде з малого,

а вже коли осліп — у кобзарі.

О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО

найвченіших мужів, піїтів і музик?

То все у королів. В палацах. Біля тронів.

А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.

Бувають королі, більш вдатні до розпусти,

ніж до звитяг. І кожне слово — лож.

Зате як вийде, гляне, як розпустить

павиний хвіст придворних і вельмож!

При них все люди грамотні і терті.

У них Боплан, у них і Шевальє.

А наше слово дожило до смерті,

але для світу й досі ще не є.

Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.

Не знаєм як. Не звикли до свобод.

То треба ж якось піднімать на дусі,

а не в болото втоптувать народ!

ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ

ще буде Слово, більше за слова.

Але чи й справді ми німі для світу,

чи, може, трохи світ недочува?

МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?

Своє жіноцтво шанувать не вміли?

Пани вино їм з тухольки пили.

А ми у шапці ніженьки їм гріли.

Віки ідуть. А нам усе амінь.

Нема спокою між Дніпром і Бугом.

Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —

усе життя — між шаблею і плугом.

Так нам судилось. Так нам довелось.

Все нас руйнують, як ахейці Трою.

У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —

і вже притьма хапається за зброю.

Ми — хто за кого, ми — не хто кого.

І ця війна, — не я їй був призвідця.

Мосьпанство йде гуртом на одного.

А наш один і чорта не боїться.

Аби який перед собою корч —

півсотні війська полетіло б сторч.

Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.

У нас баби — і ті стріляють дулями.

І все одно — віками у ярмі.

Усім чужі. Для світу незначущі.

Чи що ніяк не вирвемось самі.

Чи що у нас сусіди загребущі.

Ми, вільні люди вільної землі,

тавро поразки маєм на чолі.

МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.

Послав Господь їм воду за труда.

А в нас яку не вдариш кайлом скелю —

зівсюди рине кров, а не вода.

Вони хоч мали з неба яку манну.

Таки ж пустеля більша за степи.

Господь їм землю дав обітованну

і море перед ними розступив!

Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.

Моє чоло побила сивина.

Куди іти? Земля обітованна —

вона ж під нами, наша, ось вона!

Та ще ж яка, мій Господи, багата!

Лісами щедра, зерном золота.

Міцна зелом, скотиною рогата.

Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!

А в нагороду

хто вдячен був коли цьому народу?!

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.

Ім'я дали нам — хлопи, мужики.

На нас лежить тавро тієї зради,

якою нас вже зраджено віки.

Для них ці землі тільки ласий кусень.

Та люд сумирний десь там по хатах.

Жили-були. Об'їли нас як гусінь.

Ще й поганьбили по усіх світах.

ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.

Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.

А скільки ми зазнали нелюдського страждання?

А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!

Чи ми чинили утиск

сусідам, їхній мові?

Був мій народ співцем і сіячем.

Я все зробив би без проливу крові.

Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!

Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.

Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ

про тих погромів чорні буреломи,

які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!

Що вже віки нема од вас рятунку.

А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.

Хан палить села хоч для пограбунку,

а Радзивілл — для світла уночі!

Так наступили цій землі на груди,

що й стогін вже не вирветься з грудей.

Князь Вишневецький вішає повсюди,

а Лащ у церкві вирізав людей.

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами

та ще й у всьому звинуватить нас!

Хіба що мертвий тут би не пручався

в гадючих путах визиску й лихви.

Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.

Дітей не хрестять. Замкнено церкви.

Вже допекли нас до живої рани.

Деруть податки з поля, двору, стріх.

Цькують людей. Здають в оренду храми.

І мову нашу мають для зловтіх.

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.

Армаґеддон. Збувається пророче.

А вже коли зірвалося з петель,

то вже по людських долях прогуркоче.

І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,

сумний народ, що світу дав Христа, —

о Божа Мати, змилуйся над нами!

Дай розум в серце й правду на вуста.

Чи ми коли той біль страшний загоїмо?

Взаємна кривда — то взаємний гріх.

Бо їхні темні нас вважають ґоями,

а наші темні обзивають їх.

Чи винен той скрипаль чи балагула,

чи винен хлібороб той чи кобзар,

що серед нас є Лисенко, вовгура,

а серед них — визискувач, лихвар?!

Все винен я. Всіх мусив захистити.

І тих, і тих. І тих від тих і тих.

Мене, людину, можна не простити.

Але народи?! Ради всіх святих…

УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,

у чомусь винні, скоївши й не скоївши,

як винен той святий Варфоломій

за те Варфоломіївське побоїще.

О горе нам!.. Я вже як ті пророки,

що часом божеволіли з жалю.

Я знаю свій народ. Кляну його пороки.

Але за нього Господа молю!

А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,

злочинства наші множити стокрот, —

побійтесь Бога! Ви нічим не кращі

за мій сумний зацькований народ.

А втім, нехай. Дорога правди довга.

Усі усім втовкмачують своє.

У всеправуючого Бога

усе записано як є.

МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ

все про своє говорим і говорим.

• Предыдущая
• 19/25
• Следующая