...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/53
• Следующая

— Друкарка не найвищого класу, — вiдповiв Павленко пiсля нiякової паузи. — Але справляється. Та й жалiємо ми її усi. Якась вона дуже тиха, беззахисна. Життя у неї, наскiльки вiдомо, нелегке. Батько п'яниця, у сiмнадцять чи вiсiмнадцять рокiв випхав її замiж за свого товариша по чарцi. Нiночка росла дiвчиною лагiдною, покiрною, заперечити не змогла. Не вiриться, що у нашi часи такi унiкуми бувають… Вона й зараз не змiнилася, в iнститутi сидить за машинкою така собi тиха, сумирна, наче й немає її. Покладуть їй що-небудь передрукувати — тiльки мовчки кивне. А сама — красуня, струнка, як берiзка. Посмiхнеться — мiсячне сяйво проллється… Знаходилися, звичайно, залицяльники, намагалися втягти у розмову, а вона у вiдповiдь опустить голову провинне, мовляв, даруйте, що на ваше упадання не вiдповiдаю, i знову стукає.

Хлоп'я у неї рокiв п'яти. Можливо, тому й терпить свого чоловiка. Iнша давно б плюнула та й пiшла з дитиною. Адже який приклад для малюка, що з нього виросте! А вона не смiє, не наважується. Та й батька жалiє — той з горя п'є, матiр її дуже любив, як поховав, так i запив… Нiна, втiм, нi з ким своєю бiдою не дiлилася, хiба що тiльки з Антоном… Я схиляюсь перед її покiрнiстю i терпеливiстю, з якою вона несе свiй хрест. Еге ж, саме хрест! — забувшись, вигукнув Павленко… — Я не можу пояснити цей феномен, це справдi янгольське терпiння… Я назвав би її прямо по-церковному — страстотерпиця. Не по-сучасному, але правда. Розгадати цей феномен я не в змозi. Чому вона не порвала з усiм цим, не втекла куди завгодно, на край свiту, на мiсяць?! А от Журавель її привабив. Так би мовити, пiднiс її до рiвня. А жiнок у нього, як вам уже вiдомо, навалом було, i поводився вiн з ними безсовiсно. Зрозумiйте мене правильно. Навiть менi, стороннiй людинi, iншим разом було прикро за них. Дурепи якiсь — вiн на них плюс, даруйте на словi, а вони все одно липнуть. Iнший, може б, життя вiддав за якусь таку красуню, а вiн погуляє раз-другий i: ось тобi бiг, а ось — порiг… Прикро… Кому все само у руки пливе, той нiколи не оцiнить…

У голосi Вячеслава Адамовича забринiли гiркi нотки.

Полковник усе бiльше переконувався, що не помиляється у своїй пiдозрi: Павленко жагуче заздрив сусiдовi.

— Утiм, — додав той, — як казали стародавнi римляни, а ми повторюємо: де мортуiс аут бене, аут нiгiль — про мертвих говорити тiльки хороше або нiчого… Зрозумiйте мене правильно. Адже є iще один давнiй вираз: верiтас магiс амiкiтi — iстина вища за дружбу… Чи не так? Особливо у справах правосуддя.

Коваль згiдливо кивнув, тим часом мiркуючи про панегiрики друкарцi i несподiваний спалах емоцiй у Павленка.

— Так от, — наче ще дужче запалившись цим кивком полковника, говорив далi Вячеслав Адамович, — це, видно, його й згубило.

— Що саме? — удав, що не розумiє Коваль. — В якому розумiннi "згубило"?

— Гадаю, вiн загинув вiд перенасичення насолодами, вiд зайвини грошей, легкого життя. Зрештою допився до бiлої гарячки… Та чи його вина в цьому? Може, така була його планида? А доля людини визначається не ним, а протистоянням Землi i Мiсяця…

— I… — продовжив замiсть Павленка Коваль, — сп'яну заснув, не закривши газ.

Вячеслав Адамович не заперечував проти такого закiнчення фрази.

— Але до чого тут планети? — спитав полковник.

— А Нiночку менi вiд душi шкода, — раптом сказав Павленко, не вiдповiдаючи на запитання Коваля. — Яким щасливим могла вона зробити iншого чоловiка, справжнього!..

— Не Журавля?

— Нi, чому ж, — вiдразу заперечив Павленко, — будь-якого чоловiка. Можливо, й Журавля. Якби вiн iнакше з нею поводився. Бо ангельська душа i тут терпiла, мовчки зносила усi примхи Антона i покiрно сподiвалася, що той зрештою зглянеться i забере до себе.

— I ця, як називаєте, "ангельська душа", — дорiкнув полковник, — тим часом потай тiкала з дому, бiгала до вашого приятеля! Що ж у цьому вiд "ангела"?

Павленко на секунду замислився.

— Бiгала? Нi. Просто приходила. Навiть не так… Спускалася з неба… Зрозумiйте мене правильно. Це був єдиний просвiток в її земному життi. Може, без цього Нiна вкоротила б собi вiку… I я не знаю, в якiй мiрi були близькими їхнi взаємини. Припускаю навiть, що просто пiклувалася про нього, прийде — гудзик одiрваний пришиє, прибере, посидить i пiде… Не знаю. Але дорого дав би, щоб взнати.

"Гудзик пришиє? — хотiв заперечити Коваль. — Кому? Шевцевi?!" Але промовчав про це i тiльки зауважив:

— Тепер уже не довiдаєтесь… Та й навiщо це вам?

— Так, так, звичайно, нi до чого, — погодився спiвбесiдник. I потiм вона, Нiна, тут, розумiєте, рiвною була з усiма, хто приходив. Я уже казав вам, що заглядали iншим разом замовницi, ставали друзями, забiгали на вогник й iншi знайомi. Наша тихесенька друкарочка трималася скромно, але з почуттям гiдностi i викликала повагу. У розмови не втручалася, але якщо зверталися до неї, питали її думку, вражала логiчним мiркуванням, мовби їй були вiдкритi речi, схованi для iнших. Уранцi дивлюсь на неї в iнститутi, у машбюро, очам не вiрю. Чи та сама це Нiна? Менi навiть на думку спало оповiдання Чехова "Двоє в одному". Пам'ятаєте, у трамваї, тобто на тодiшнiй концi, дрiбний чиновник вголос мiркував на всiлякi теми, тримався незалежно, навiть з викликом, людську гiднiсть в собi вiдчув, а як побачив начальство — перелякався, вiдразу знiтився i знову став таким собi маленьким чоловiчком.

Полковник уважно слухав. Монолог Павленка про друкарку зацiкавив його. Це була справдi схвильована розповiдь про долю людини, не байдужої оповiдачевi.

— А вороги у Журавля були?

Павленко розвiв руками.

— Якi вороги! У кожної людини, звичайно, є якiсь вороги. Усiх зв'язкiв Антона я не знаю. Але якщо йдеться про його загибель, то до чого тут «вороги» чи "не вороги"! Адже те, що сталося, — нещасний випадок. Випила людина зайвину, заснула, забула про чайник на плитi, вода залила вогонь, а закрити газ нiкому було… Адже його нiхто не вбив, не застрелив, не зарiзав… Так до чого тут якiсь вороги!

"Ну от, — додумалось полковниковi, — чому Павленко не поцiкавився обставинами загибелi Журавля. Його, певно, вже поiнформувала дружина про подiю у будинку. Але ж i Варвара Олексiївна не все знає. А спiвбесiдник тримається так упевнено, наче вивчив трагедiю досконально, у найменших деталях.»

— Вороги у Журавля якщо й були, — говорив далi Павленко, — то тепер зрадiють. А може, й нi. Мертвий перестає бути ворогом. З Антоном, здається, усе ясно i вам, у мiлiцiї… Усi цi нашi розмови, я думаю, вам потрiбцi тiльки для протоколу… Щоб завершити справу.

— Не зовсiм так, — сказав Коваль. — Ось тепер тiльки ми пiдiйшли до найголовнiшого. Розкажiть докладно про вашу останню вечерю у Журавля.

Вячеслав Адамович повiльно знизав плечима: мовляв, ну чого вже про це говорити? Так начебто йшлося про справи давнi-предавнi, якi вже й забулися, а може, й не були зовсiм, лише примарилися.

— Як хочете. Тiльки я майже нiчого не пам'ятаю. Адже теж не був тверезим. — Павленко вiдповiдав спокiйно, але у цьому спокої вчувалася напруженiсть.

— Я вам допоможу, — пообiцяв полковник. — Про що ви розмовляли того вечора? Був привiд для випивки?

— Привiд був. Антон радiв, що винахiд нового методу шлiфовки пробиває собi шлях у життя. Вiн тодi навiть велику статтю для журналу про це написав.

— Виходить, вiн не тiльки жiнками i черевичками захоплювався?

— Його на все вистачало.

— Коли вiн заявив про це своє нововведення?

— Своє… - пробурчав Павленко. — Хiба я знаю?

— Тут щось не так?

— Так то так…

— Давайте. Вячеславе Адамовичу, вiдверто. Ви теж брали участь у цьому винаходi?

— I «так», i "нi", — повiльно промовив допитуваний. — Зрозумiйте мене правильно. Розробку, звичайно, зробив Антон…

Вячеслав Адамович явно не договорював.

— А iдея? Iдея чия була? — випитував його полковник.

— Що "iдея"? — змахнув рукою молодий науковець. — Iдей навколо скiльки хочеш. У повiтрi ширяють, пiд ногами валяються. Бери — не хочу!

• Предыдущая
• 36/53
• Следующая