...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/53
• Следующая

Дiтей у них не було. Молоде подружжя вiдкладало збiльшення сiмейства на матерiально мiцнiше майбутнє. Жили вони спочатку у матерi Варi на тiй самiй Мишоловцi, у прибудовцi, куди зумiли втиснути лiжко.

Нелегкий характер матерi, яка заробляла на перепродажi зеленi, що її перехоплювала раннього ранку у городникiв з околиць — Куренiвки та Прiорки i селян з надднiпрянських сiл, наштовхнувся на тверду вдачу дочки. Варя з дитинства ненавидiла бiднiсть i свою Мишоловку, на якiй ще з довоєнних часiв селився усякий дрiбний торговий i ремiсничий люд: пiдпiльнi кустарi, перекупники, спекулянти та iншi особи без певних занять. Варя категорично вiдмовлялася стояти поруч матерi на ринку, i на цьому грунтi у них завжди спалахували сварки.

Коваль мiг зрозумiти дiвчину. Вiн добре знав цих огрядних, крутих вдачею бабiв-перекупниць, влiтку одягнених у невизначеного кольору плаття, прикритi брудними фартухами, а взимку — у таких самих заношених ватяниках, з подертими рукавичками без пальцiв, закутаних по самiсiнькi очi хустками, що, як i весь невгамовний, чiпкий, базарний люд, стояли на ринку з ранку до ночi iз своїм копiйчаним крамом: вiхтиком якої-небудь зеленi, купкою картоплi або десятком старих волоських горiхiв.

Зрештою Варi довелося пiти з дому. Вячеслав перейшов у iнститутський гуртожиток, а вона найняла куток у сусiдки. I тiльки вступ до житлового кооперативу, на який їм допомогли зiбратися батьки Вячеслава, сiльськi вчителi, що мали невеличке домашнє господарство, нарештi з'єднав їх пiд одним дахом.

— А звiдки ви знаєте, що Барвiнок саме того вечора там була?

— Я ж кажу, завжди прибiгала, мало не щодня. I Слава сказав.

— А коли друкарка пiшла?

Ось тепер Варвара Олексiївна знизала плечима: звiдки менi знати?!

— Пiшла вона ранiше вашого чоловiка чи пiзнiше?

— Вони ще там самi гуляли, ця Нiнка i Журавель, уже без Слави.

— А це звiдки ви знаєте?

— Вiдома рiч.

— А коли ж все сталося? О котрiй годинi?

— Що "сталося"? — злякано перепитала жiнка.

— Я питаю, коли все ж таки повернувся ваш чоловiк? — уточнив Коваль.

— А-а… Десь о сьомiй, а може, близько сьомої, я ж казала! Ми ще вечеряли, дивилися телевiзор.

Полковник вiдзначив про себе бажання Павленко запевнити його, що чоловiк повернувся вiд Журавля не пiзнiше сьомої години.

— Щось цiкаве передавали?

— Фiльм якийсь.

— Назви не пригадуєте?

— Нi. Щось вiйськове. Я дивилася не дуже уважно, телевiзор у нас маленький, чорно-бiлий, i я весь час вiдривалася. Славко був нетверезий, мусила його, як дитину, годувати.

— Розумiю, то до плити кидалися, щоб не пригорiло, то в кiмнату, — погодився Коваль. — Ви не на кухнi вечеряєте?

— На кухнi, — дерев'яним голосом вiдповiла жiнка. — Але не завжди. Славко, коли вип'є, вимагає подавати йому до телевiзора.

— А годинник у вас на кухнi є? — Полковник нiяк не мiг пригадати, є в квартирi у Павленкiв годинник чи нi?

— Так, ходики.

— А глянути на них було нiколи, — пiдтримав жiнку Дмитро Iванович.

Вiн подумав, що слiд поцiкавитися телепрограмою за середу — чи справдi передавали вiйськовий фiльм.

— I добренько попоїв ваш чоловiк? Варвару Олексiївну здивувало це несподiване i, як їй подумалося, пiдступне запитання.

— Вiн, коли вип'є, їсть без апетиту.

— Але цього разу ви його все ж нагодували.

— Бiльш-менш.

— Що ж приготували?

Це було друге дивне, на думку Варвари Олексiївни, запитання.

— Дайте пригадати. Яєчню, здається, з'їв. Чаю випив.

— Кави вiн на нiч, звичайно, не п'є?

— Кави не вживаємо. З одного боку — бюджет не дозволяє. Та й не дуже полюбляємо.

"А у Журавля, судячи зi слiв друкарки, просив кави. Значить, справа не в "любимо — не любимо", а справдi тiльки в бюджетi", подумав Коваль.

"Бюджет, бюджет…" — повторив вiн у думцi слова Варвари Олексiївни. I знову до нього нiби долетiв голос завiдуючого лабораторiєю: "Грошей? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"

— А у Журавля вiн не вечеряв? Там була ковбаса, сир…

— Напевне.

— Загалом вiн був спокiйний, урiвноважений, ваш чоловiк, коли повернувся вiд сусiди?

— Еге ж, — пожвавiшала жiнка. — Саме так. Абсолютно в нормi, якщо не брати до уваги, що напiдпитку. А чого йому хвилюватися? Усе в нього, дякуючи боговi, благополучно, нiяких неприємностей…

Коваль усе ще мiркував над долею Варвари Олексiївни.

Успiхи у навчаннi Вячеслава пiдiгрiвали її надiї на гарне майбутнє. Хiба не з їхньої Мишоловки вийшов вiдомий професор-хiрург, академiк, славнозвiсний свiтовий чемпiон-хокеїст?!

Але незабаром вона зрозумiла, що все не так просто, що помилилася, розраховуючи на талант свого чоловiка. Вячеслав виявився вкрай млявою людиною, яка не вмiє використовувати свої здiбностi. Сповнений цiкавих iдей та задумiв, вiн не доводив справи до кiнця i розгублювався при найменших труднощах. Варвара Олексiївна раз у раз пiдштовхувала його, вчила пробиватися в життi, буквально у спину штовхала, але вiд її докорiв та енергiйного натиску Павленко ще дужче розгублювався, починав хникати i ставав таким нещасним та жалюгiдним, що Варвара Олексiївна готова була його зненавидiти…

— Про вiщо ж вони розмовляли того вечора, ваш чоловiк i Журавель, ви не знаєте? — роздумливо питав полковник, мовби не тiльки у Павленкової, а й у себе.

— Звiдки менi знати? — знизувала плечима Варвара Олексiївна.

— Отже, вiн сам нiчого не розповiв, — резюмував Коваль, нiби погоджуючись з таким висновком.

— Та я й не цiкавилась, — пiдхопила Павленко. — А що таке, про вiщо у них була розмова?

Полковник спитав знову:

— То о котрiй, кажете, годинi повернувся ваш чоловiк?

Варвара Олексiївна, певно, почала втрачати терпiння, але стримувалася, розумiючи, де вона зараз i що з нею не просто гомонять, а допитують.

— Я вже котрий раз повторюю: не пам'ятаю точно, здасться, о сьомiй.

— Ну, добре, добре, — погодився Коваль. О сьомiй — так о сьомiй. Точно ви не знаєте. Так само як не знаєте, що автор нового винаходу Журавель мiг одержати велику суму грошей. А Вячеслав Адамович знав це?

— Його спитаєте, коли приїде.

— У вас з ним не було на що тему розмови?

— Нi.

— Отже, пiдсумуємо нашу бесiду, — занотовуючи останню вiдповiдь Павленко у протокол, промовив полковник. — Ви нiчого не знаєте про цей останнiй вечiр Журавля. Ви були вдома, поралися по господарству. Чоловiк прийшов десь о сьомiй годинi або близько неї, напiдпитку, ви його примусили поїсти. I що ж далi? — вiдклав Коваль ручку.

— Вiн лiг спати, — з подивом у голосi промовила жiнка. — Що ж iще!

— Так, так, — сказав Коваль. — Йому було ясно: Варвара Олексiївна щось намагається приховати… Вона заперечувала все, що хоч трохи наближало полковника до уточнення часу, коли розiйшлися гостi Журавля. Що примушує її так дiяти? Адже поки що її чоловiка нi в чому не пiдозрюють. Виходить, вона сама не задовольняється версiєю нещасного випадку i вирiшила, що мiлiцiя шукає винних.

— Чому ви весь час говорите неправду, Варваро Олексiївно? дивлячись жiнцi прямо в очi, — спитав Коваль. — Ви за когось боїтесь? За чоловiка?

В округлих совиних очах жiнки з'явився тьмавий вогник.

— Не провокуйте мене, товаришу полковник. Я нiкого не захищаю, нi за кого не боюсь. Будемо одвертi: якщо хтось i винен, що забув перекрити газ, то це або вiн сам, або його коханка, Нiна, вона ще залишалася i пiшла пiзнiше. У них, знаєте, були свої, дуже дивнi взаємини.

— Ви ж не стежили за часом!

— Я чула через дверi, як вона викликала лiфт i поїхала. Лiфт у нас так гуркоче, що хочеш не хочеш почуєш… Та, зрештою, якби й Слава мiй залишився, який в цьому злочин? Так що менi нема чого приховувати, обдурювати… i боятися нiчого…

Коваль не мiг не погодитися з логiкою Варвари Олексiївни. Й справдi, п'яний Павленко, якщо й залишався з Журавлем i пiшов останнiм, мiг не помiтити чайника на плитi, тим бiльше що вони сидiли у кiмнатi, а не на кухнi.

• Предыдущая
• 25/53
• Следующая