...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/53
• Следующая

— Менi потрiбна Нiна Барвiнок. Вона тут працює?

— Тут, — жiнка кивнула в бiк закритої машинки. — Але її сьогоднi немає.

— Чому? — спитав Коваль.

— Очевидно, занедужала, — вiдповiла друкарка. — Вона частенько хворiє, - раптом вихлюпнулося у неї приховане незадоволення. — То одне, то iнше. Слабенька. — I враз очi її спалахнули цiкавiстю: Ви принесли роботу?

— Нi, — сказав Коваль.

— Щось передати їй?

— Нi, — повторив полковник. — Передавати нiчого не треба. — Вiн витяг шухляду столика Барвiнок i, не виявивши в нiй нiчого, крiм копiрок, зрозумiв свiй прорахунок: не забрав у Нiни Василiвни вчора папку, в якiй, очевидно, було закiнчення роботи Журавля.

I вiн вирiшив доручити Струцевi викликати друкарку в мiлiцiю.

Матерiали Журавля належало приєднати до справи, i полковник обмiрковував зараз аргументи, щоб, не порушуючи закону, ознайомитися з ними i лише потiм повернути їх iнституту для впровадження в життя цiнного винаходу…

Коваль повернувся до кабiнету Струця, який розмовляв iз Нiною Барвiнок, коли тому вже допекло до живого.

Худорлявенька жiночка на запитання вiдповiдала короткими «так», "нi" або "не знаю" i покiрно погоджувалася, коли старший лейтенант зауважував їй на протирiччя. Вона була вкрай пригнiчена загибеллю Журавля, i виклик до мiлiцiї став для неї нелегким випробуванням.

— Чим ви доведете, що пiшли першою i сказали, нехай каву беруть самi, коли закипить чайник?! — уже пiдвищеним тоном питав Струць.

Друкарка скривилася: мовляв, чим я можу довести?! Побачивши Коваля, вона ще дужче зiщулилася на стiльцi i нижче опустила голову.

Дмитро Iванович примостився у кутку, бо кабiнетик Струця був тiсний для трьох. Вiн з докором поглянув на його господаря. Кому-кому, а старшому лейтенантовi добре вiдомо, що доводити має дiзнавач i слiдчий i цього не можна вимагати вiд пiдозрюваної. Але вiн нiчого не сказав, щоб не ставити старшого лейтенанта в незручне становище. Та й, глянувши на Струця, полковник зрозумiв, що той сам не радий своїй помилцi, але не наважується вiдразу її виправити, аби не акцентувати на цьому увагу.

— А Журавель або Павленко чули вашi слова? — вже спокiйнiше спитав Струць.

— Не знаю, — коротко вiдповiла друкарка.

— Скажiть, Нiно Василiвно, о котрiй годинi ви того вечора пiшли з квартири Журавля? — поцiкавився й собi Коваль. — Майте на увазi, вам не треба виправдуватися i доводити. Просто змалюйте нам обстановку того вечора, — додав вiн, скоса глипнувши на старшого лейтенанта.

Друкарка не приховувала, що у Журавля гостювали вона i Павленко. Отже, хто пiшов перший, а хто залишався з господарем, стало головним питанням дiзнання, i полковник, зрозумiвши, що старший лейтенант це нiяк не з'ясує, вирiшив допомогти.

Друкарка на секунду пiдвела голову i, не помiтивши у поглядi Коваля тих гнiвних iскорок, якими щойно обсипав її вусатий старший лейтенант, пiдбадьорилася.

— До хвилини не пам'ятаю, — вiдповiла жiнка. — Додому прийшла близько дев'ятої, але дорогою заходила у продуктову крамницю на Лiвобережному. Потiм у гастрономi купувала яблука. Дмитрику моєму потрiбнi фрукти, а яблука були недорогi. Стояла з пiвгодини.

Струць з подивом глянув на жiнку, яка щойно вiдповiдала йому лише одним-двома словами, а тепер отак розбалакалась.

— Що ж виходить? — повторив своє запитання Коваль. — Якщо вiдкинути час, витрачений у крамницях… Бiльше ви нiкуди не заходили?

Барвiнок похитала головою.

— Крамницi забрали у вас скiльки часу?

— Близько години.

— Дещо купили на Лiвобережному масивi. А яблука? У якому гастрономi?

— Яблука близько дому, у гастрономi "Славутич".

— А час на дорогу? — пiдказав Струць. — Чим ви їхали вiд Журавля? Чи пiшки йшли?

— Пiшки, звичайно, — вiдповiла друкарка. — Це близько. Певно, пiшла я вiд Антона Iвановича десь о восьмiй або близько восьмої… Точнiше не знаю. — Немов виправдуючись, жiнка простягла лiву руку: — Годинника в мене немає, зiпсувався, нiяк не вiдремонтую. А в Антона Iвановича я не подивилася…

Згадавши про Журавля, Нiна Василiвна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.

Старший лейтенант пiдраховував олiвцем хвилини, витраченi жiнкою на дорогу у крамницi, на купiвлю i повернення додому.

Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть вiдповiдь на головнi питання. Плюс-мiнус кiлька хвилин у цiй iсторiї не вирiшували справи. Важливо було встановити, чи справдi Барвiнок пiшла першою, залишивши Журавля i Павленка удвох. Не вистачало свiдчень людей, якi могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка i Павленко: разом чи по черзi? I хто перший? О котрiй годинi?.. А де взяти таких свiдкiв? Адже нiхто спецiально не стежив за цiєю квартирою. Тiльки сусiди могли випадково помiтити… I завдання розшуку та дiзнання зараз — опитати цих людей… А поки що… Оскiльки таких вiдомостей не було, допоможе не арифметика, а психологiя. Треба заглибитися у взаємини дiйових осiб цiєї iсторiї, зазирнути вглиб їхнiх характерiв. Iншого шляху, поки факти не встановленi, Коваль не бачив.

— Ну, гаразд, скажiть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловiкам схотiлося кави, пiшли, не дочекавшись, поки закипить чайник? — спитав полковник.

Друкарка слухняно кивнула:

— Так, так, згадала про свої справи i пiшла.

— I нiчого не сталося мiж вами?

Нiна Василiвна знизала плечима.

— Ви не посварилися з Антоном Iвановичем?

— Нi, що ви! — Очi жiнки вiдразу наповнилися слiзьми. — З Антоном Iвановичем! Нi, нi! — рiшуче заперечила. — Хiба з ним можна сваритися!

Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очi i нiс.

— А вiн вас нiчим не скривдив того вечора?

Жiнка не вiдповiла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати i дуже закашлялась.

Коли кашель минув, Нiна Василiвна пiдвела на Коваля мокрi очi i докiрливо промовила:

— Як можна говорити таке!

— Ви любили його?

— Так.

— Збиралися перейти до нього?

— Так.

— Це рiшення було обопiльним?

— Так.

— Але воно весь час не здiйснювалося!

Жiнка тяжко зiтхнула.

— Чому, якщо не секрет? Антон Iванович роздумав?

— Це — найблагороднiша людина, людина слова, це, це… — Барвiнок нiяк не могла вимовити слово «був» i ладна була знову залитися слiзьми.

— То з чиєї ж вини не склалася ваша нова сiм'я? «Що» або «хто» став на завадi? Чоловiк? Батько? Втрутилася громадська думка?

— З моєї вини, — тихо промовила Нiна Василiвна, — тiльки з моєї… I цього я собi нiколи не подарую!

Вiд слiз її нiс, усе обличчя розпухло, свiтлi, довгастi, як мигдаль, очi почервонiли, i вона являла собою сумне видовище.

— Не плачте, Нiно Василiвно, — попросив полковник. — На жаль, Антону Iвановичу вже нiчим не допоможеш. Дмитру Iвановичу неприємно було бачити Барвiнок у такому непривабливому виглядi.

Поглядаючи зараз на неї, Коваль пригадував усе, що довiдався про цю жiнку. Народилася вона у селi, поблизу Києва, у щасливiй родинi. Зростала одиначкою у батькiв, успадкувавши вiд матерi не лише гарне личко, а й тихий, лагiдний характер. Батько, колгоспний механiк Василь Козак, i мати, рахiвник сiльпо Ганна Григорiвна, дочку в любистку купали. Нiночка допомагала матерi по господарству, не водилася нi з ким, не бiгала з подругами на великий луг, що тягся аж до Днiпра, де, ховаючись у високiй травi, було гарно грати у квача. Одне слово, не завдавала батькам нiякого клопоту.

Але якось улiтку, коли Нiночка уже перейшла у сьомий клас, сталося нещастя. П'яний тракторист потемки наїхав на Ганну Григорiвну, що поверталася з роботи.

Батько Нiни, не маючи сил пережити загибель дружини, спробував повiситися у сараї, i його буквально вийняли iз зашморгу.

З того часу все у життi Нiни пiшло шкереберть. Батько запив i незабаром втратив посаду механiка. Вiн уже не мiг ходити бiля машин i подався до Києва. Там узявся ремонтувати шляхи. Нiна iще два роки ходила до школи, але, не бачачи перспективи пiсля десятилiтки, не стала її закiнчувати, пiшла з дев'ятого класу i вступила на курси машинопису.

• Предыдущая
• 14/53
• Следующая