Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 16

• Предыдущая
• 16/72
• Следующая

Микола знову мовчки стиснув її руку. І водночас подумав: який же ти бовдур, що сам не прийшов до Лочі! Лише тепер він зрозумів, чому друг перестав запрошувати його до себе. Чаміно гадав, що Микола так само, як інші, боїться накликати на себе немилість. У столиці поширилися чутки, що батько Чаміно нібито помер не власною смертю, а з волі Єдиного. Це був найбільш популярний радник, якого дуже любили скотарі й механіки. Помер він у Палаці Єдиного, поховали його з великою пошаною. Але чутки повзли від вуха до вуха…

— Лочо! Як тобі сказати, щоб ти повірила? — Він підніс її руку до своєї щоки. Рука була тепла і ледь помітно тремтіла. І залпом, ніби видихнувши повітря, яке силоміць тримав у грудях, випалив — Лочо, я тебе кохаю!..

Як же це сталося? Чому він сказав оці слова?.. А пам'ять підказує: «Ти не помиляєшся. Ти справді її кохаєш. Давно. Ще з дитинства».

Запанувала незвичайна тиша. Важке фаетонське повітря було сьогодні спокійне, летіли вони повільно, не поспішаючи. Ні посвисту вітру, ні шелестіння плащів. Тільки Юпітер холодним промінням мовчки обмацував їхні обличчя.

Нарешті Лоча сумовито запитала:

— Ти це сказав лише для того, щоб я не мала права звинувачувати тебе в непорядності?.. Ні, Акачі! Даремно турбуєшся. Я не думаю, що ти боягуз. Але твої слова… Краще б ти їх сказав за інших обставин…

— Я кохаю тебе, Лочо!..

Її рука не ворухнулася в його пальцях — дівчина не повірила.

— Нумо наздоганяти Чаміно. Він, мабуть, уже далеко.

Лоча звільнила руку й увімкнула шахо. Микола зробив те ж саме.

Та ось вона тихо мовила:

— Ти кажеш неправду, Акачі. Ти не можеш мене любити. І ніхто не може. Бо те, що про мене говорять у Палаці…

Микола напружує пам'ять. Що ж про неї говорять? Друзі Чаміно вважають її дуже гарненькою. Він це чув не раз. І це його ображало. Вона прекрасна, а не гарненька…

— Неправда! — якось приречено, з відчуттям тяжкої провини повторює Лоча. — Неправда, Акачі. Це знають усі. А хіба я винна? Він почав мене викликати ще тоді, коли живий був наш тато. І наша матуся. А коли вони померли…

До Миколиного серця підкотилося щось болюче, важке. Микола мовчить. Тепер він знає, про що каже Лоча. Тепер він пригадує оті балачки про доньку покійного радника.

Люди до цього ставилися по-різному. Ті, хто домагався прихильності Єдиного, — а таких більшість, — ставилися до Лочі майже з побожністю. І відверто їй заздрили. І не одна мати мріяла про те, що Єдиний зрештою позбавить Лочу її високого титулу. Бо що ж незвичайного в Лочі? Хіба їхні доньки гірші?..

Усіх дивувала несподівана прихильність Єдиного до Лочі. Мозок, що був старий, мов кора планети, — таким його бачила більшість фаетонців, — здавалося, не мав ніяких інших почуттів, окрім любові до безмежної влади. Так було тисячі обертів. Єдиний зневажав смертних людей — і чоловіків, і жінок.

Сотні вродливих дівчат відвідували Храм Безсмертного, де він час від часу з'являвся, щоб слухати їхні молитви. Так було завжди. Але не збереглось у пам'яті поколінь жодного випадку, щоб око Єдиного спинилося на особі жіночої статі.

Та ось фаетонські історики мусили відзначити в поведінці Єдиного щось незвичайне. Його погляд прикувала донька радника Шако, ще майже дитина. А потім її з матір'ю почали кликати до Палацу. Мати зоставалася за дверима, ніхто із радників не смів турбувати Єдиного, коли він брав до себе Лочу…

Як тільки дівчинка підросла, у палаці з'явилася нова посада, котрої не було протягом тисяч обертів. Господиня Бороди Єдиного Безсмертного…

То був дуже високий титул. Вищий, ніж титул радника. Титул цей належав тільки Лочі. Коли Лоча з'являлась у палаці, радники схиляли перед нею коліна. Історики вписували у скрижалі кожне її слово… І лише за межами палацу Лоча лишалася сама собою. І дружила з тими, хто дружив з Чаміно. Та чомусь у Чаміно тепер було мало друзів…

Микола поволі входив у її внутрішній світ. Мабуть, Лоча ставилась до своєї високої посади інакше, ніж ставилися у палаці. Мабуть, Лочі здавалося, що її потай зневажають. А може, бояться тієї слави, яка супроводжувала ім'я батька?..

І все ж їй заздрили…

Чому ж Лоча гадає, що її не можна любити? Хіба прихильність Єдиного — не мрія більшості людей із їхнього оточення? І якщо за це треба зневажати, то всі вони повинні зневажати одне одного…

— От бачиш, — сумно прошепотіла дівчина. — Я так і знала. Ти мовчиш. Гелер ти не скажеш: «Я кохаю тебе, Лочо!» І не треба казати. Бо ти дуже хороший…

Вона шугнула в простір і зникла з очей. Наздогнала брата. Он вони летять поруч — дві темні цятки в сутінках безхмарного неба.

Микола летить звіддалік — аби не втратити їх з очей. Оті балачки про Лочу інколи були надто багатозначні. Але ж то від заздрощів! Так він це розумів завжди. Бо що могло іще бути? Чому Лоча так болісно до цього ставиться?.. І все ж у грудях пекло. Пекла ота невідомість, багатозначність її обов'язку, про яку шепотілись у палаці. Про це не можна мовчати! Він мусить побалакати з нею відверто…

…Вони опустилися ва якійсь крижаній рівнині. Починався скупий фаетонський світанок.

— Тут недалеко, — сказав Чаміно. — Підемо пішки.

Крига під ногами як дзеркало — вітер позмітав сніг. Вона, власне, ніколи й не танула і сягала в глибину на сотні шу[2]. То була затока промерзлого до дна океану.

Чаміно спинився і постукав об кригу ногою. Невдовзі піднялась ляда, блиснуло світло, і з крижаної глибини долинув притишений чоловічий голос:

— Це ти, Чаміно?..

— Так, Лашуре. Зі мною — сестра і мій друг Акачі.

Коли вони спустились у глибочінь, важка крижана ляда знов зачинилася. Сходи були вимощені кам'яними плитами, а до крижаних стін припасовані пластмасові бильця. Ті бильця й освітлювали їм дорогу.

— Як ти гадаєш, вас не помітили? — спитав кремезний Лашуре, зодягнений у грубий одяг скотаря.

— Гадаю, що ні, — сторожко відповів Чаміно.

Сходи скінчилися, і вони помандрували рівним крижаним коридором, усе ще не наважуючись заговорити про головне. Лоча взяла Миколу за руку, а другу поклала йому на плече, бо й під ногами була вичовгана підошвами крига. Миколі хотілося, щоб цей коридор ніколи не кінчався. Та він незабаром скінчився. Вони увійшли в тепле, добре освітлене, обжите протягом багатьох обертів приміщення. Воно вирубане в глибоких надрах планети, у мережаному брунатними прожилками крейдянику; добре обтесані стіни і стеля рівні, гладенькі. Повітря надходить через широко розгалужену систему вентиляції, що всмоктує поверхневу атмосферу.

Лашуре покликав господиню, немолоду біловолосу жінку. Вона поставила страви, виготовлені із штучної білковини. М'ясо тварин, які тут вирощувалися, споживати скотарям заборонялося. Все воно надходило нагору — у великі міста, де жили численні слуги Безсмертного та їхні родини. Дещиця перепадала механікам та інженерам, але це траплялося так рідко, що кожна родина такий день вважала святом.

Білковина була дуже поживна, і якби страви, виготовлені з неї, вживати не часто, то вони здалися б навіть смачними. По суті, це той самий харч, який підтримує існування і тварин, і скотарів. Лише винахідливість господині дозволяла створювати відносну різноманітність меню. Але найчастіше сухий порошок розчинявся в окропі, густа тягуча маса трохи присолювалась — і страва була готова до вжитку.

Цього разу господиня справді постаралась. На стіл подали не лише тягучу, мов густий кисіль, масу, але й коржики, і навіть невелику, майстерно виліплену пірамідку, схожу на торт. Вершина пірамідки була прикрашена листям і квітами вже неіснуючих на планеті рослин, теж виліплених руками господині.

— Тепер можна розмовляти цілком вільно, — сказав Чаміно. — Тут нас не почує Безсмертний. — І, звертаючись до Миколи, додав: — Якщо ти гадаєш, що всі біловолосі живуть так, як Лашуре, — ти помиляєшся. Він тут на особливому становищі. Лашуре — великий вчений, його остання робота… Але про це потім. Скажу тільки: коли вона буде завершена, шахо Безсмертного втратять владу над людьми. Ти, мабуть, не уявляєш, як це важливо!..

• Предыдущая
• 16/72
• Следующая